імовірнісний характер

Іларіон Київський (? - бл. 1053) - укр. мислитель XI ст., один з Ярославових книжників, перший митрополит з русів. Започаткував теологічні і філософські засади християнства Київського. Осердям теоретичної спадщини І. К. є православний неортодоксальний теїзм, в якому онтологічні уявлення богослова й філософа склалися на перетині візантійської і київської традицій. І. К., виходячи за межі християнського протиставлення земного і горнього, пом'якшував розмежування тіла і духа, розглядав буття як єдність матеріальної і духовної основ. У поглядах на історію це означало ствердження повноцінності земних життєвих чинників, гармонізацію їх з морально-ціннісними орієнтирами людини, поєднання Божого позачасового плану з сучасністю, служіння істині та соціальній справедливості як благодаті. І. К. обстоював погляд на універсальний і цілісний характер історії як втіленого буття і руху все нових "мов" (народів) від старозавітного "Закону" до благодатного християнського стану. Відходячи від принципу фіналізму, І. К. висловив думку щодо наскрізного зв'язку часів, вростання минулого в сучасне та втілення в ньому майбутнього. В язичництві свого народу він вбачав не лише "ідольський морок", а й благородство пращурів, яких чують у всіх чотирьох кінцях землі. Розвивав ідею рівності та рівноправності народів. Онтологічні та історіософські уявлення І. К. поєднані з психологічними та морально-етичними проблемами. Зокрема, мислитель акцентував увагу на ідеї розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм.

[br]

Осн. тв.: "Слово про Закон і Благодать" (між 1037 і 1050 рр.); "Молитва до Бога від усієї землі нашої", "Сповідання віри".

1. n

1) характер, вдача, норов

2) властивість, ознака; природа; характерна особливість

3) репутація

4) офіційне становище; статус, ранг, звання, сан

5) письмова рекомендація, характеристика; атестація

6) фігура, постать, особистість

7) роль

8) герой, персонаж; тип; образ; дійова особа

9) розм. оригінальна (ексцентрична) людина

10) літера, буква; ієрогліф

11) цифра; знак; умовна позначка

12) шрифт

13) почерк

14) pl алфавіт; письмо, графіка

15) розпізнавальний знак; тавро; марка

16) шифр, код; тайнопис

2. v

1) робити напис; надписувати; вирізьблювати напис

2) обтісувати

3) закарбовувати

4) зображати

5) характеризувати

* * *

1) характер; вдача; сильний характер; чесність; моральна стійкість

2) характер; якість; природа; склад; штиб

3) ( офіційний) статус; положення; ранг, звання, сан

4) характерна риса; відмітна ознака, властивість; бioл. ознака

5) репутація

6) письмова рекомендація; характеристика; атестація

7) фігура, особистість

8) дивак, оригінал

9) лiт. герой, персонаж; тип; образ, діюча особа; роль ( у п'єсі)

10) літера; буква; цифра; друкований знак; ієрогліф, ідеограма; шрифт; графіка, письмо

11) знак ( астрономічний); умовна позначка; символ ( у мові комп'ютера)

12) розпізнавальний знак; клеймо, марка, тавро

13) шифр, код; тайнопис

14) кабалістичний знак

1) характеризувати; давати характеристику, оцінку (кому-небудь, чому-небудь)

2) icт. описувати; зображувати

3) icт. надписувати; вирізати напис; гравірувати

1) характер; вдача; сильний характер; чесність; моральна стійкість

2) характер; якість; природа; склад; штиб

3) ( офіційний) статус; положення; ранг, звання, сан

4) характерна риса; відмітна ознака, властивість; бioл. ознака

5) репутація

6) письмова рекомендація; характеристика; атестація

7) фігура, особистість

8) дивак, оригінал

9) лiт. герой, персонаж; тип; образ, діюча особа; роль ( у п'єсі)

10) літера; буква; цифра; друкований знак; ієрогліф, ідеограма; шрифт; графіка, письмо

11) знак ( астрономічний); умовна позначка; символ ( у мові комп'ютера)

12) розпізнавальний знак; клеймо, марка, тавро

13) шифр, код; тайнопис

14) кабалістичний знак

1) характеризувати; давати характеристику, оцінку (кому-небудь, чому-небудь)

2) icт. описувати; зображувати

3) icт. надписувати; вирізати напис; гравірувати

ВИПАДКОВІСТЬ - філософська категорія для позначення тих феноменів дійсності (подій, процесів, об'єктів, властивостей), які суб'єкт сприймає (оцінює, інтерпретує) як буття, що має місце (або здійснилося), але якого "могло і не бути", тобто воно не є необхідністю. Під В. розуміють те, що виникає внаслідок неповторного збігу обставин, унікальної комбінації багатьох невідомих (чи недоступних контролю або фіксації) чинників, як перетин причинно-насл ід нових ланцюгів, вияв варіативності, неоднозначності дійсності. Традиційне визначення В. дане Гегелем: В. як дещо таке, що "може бути і може також не бути.., може бути таким, а також і іншим...", вказує на тісний зв'язок категорій В., можливості і дійсності, протиставляючи В. і необхідність. В історії європейської філософії побутувала ідея про суто феноменальний, суб'єктивний характер категорії В., використання якої пояснювали неповнотою (неповноцінністю) нашого знання, наявністю явищ та процесів, занадто складних з точки зору причинного аналізу систем. У XIX ст. в філософи виникає більш діалектичне розуміння співвідношення необхідності і В., ідея їх взаємодоповнення (Гегель, Енгельс). Проте лише у XX ст. відбувається кардинальна зміна в світоглядній інтерпретації феномена В. Виникнення квантової теорії й атомної фізики, фізики елементарних частинок, генної теорії спадковості (феномен мутацій), молекулярної біології, широке використання теорії інформації, комплекс ідей нерівноважної термодинаміки та синергетики виявили фундаментальну роль імовірнісних уявлень і докорінно змінили онтологічний статус В., яку розглядають тепер як істотний, конструктивний чинник процесів розвитку та самоорганізації.